Програма «У пошуках істини» — один із небагатьох проєктів на українському телебаченні, що знайомить глядачів із маловідомими сторінками історії. Попри суперечливі питання щодо інтерпретації фактів, вона виконує головну місію — стимулює інтерес до глибшого вивчення минулого. Про особливості створення передачі ми поспілкувалися з її ведучим В’ячеславом Гармашем.

— Наскільки в Україні сьогодні є потреба та можливість робити історичні проекти на телебаченні?

— Я думаю, що потреба в історії є завжди. Історія — це така криниця, з якої можна черпати будь-що і натхнення в тому числі. Я думаю, що у подібні проекти слід вкладати гроші. Хоча насправді це вдається рідко. Загалом, українським каналам вигідніше серіали штампувати. Все одно канал зацікавлений насамперед у рейтингах. А людям потрібна розвага.

— Розкажіть, будь ласка, про процес створення програми. Хто має вирішальний голос під час вибору теми? (Ви, керівник проекту Аліна Семерякова чи журналіст, який пише сценарій?)

— Теми у нас може приносити будь-хто. Здебільшого цим займається керівник проекту. Можу запропонувати я, режисер чи сценарист. Потім теми узгоджуються з вищим керівництвом каналу, і тоді складається план. У нас уже план складено наперед.

— Яким принципом керуєтеся під час підбору фахівців?

— Журналіст, котрий пише сценарій, розписує тему. Основні джерела інформації при створенні програми у нас – це інтернет та фахівці. Через інтернет знаходимо істориків, дослідників, спеціалістів, людей, які досліджували цю тему. Зараз ми вже знаємо, що є такі історики, які хочуть співпрацювати з нами, а є ті, хто не хоче. Деякі з нами не хочуть співпрацювати, бо вважають нашу програму не хорошою. Наприклад, ми намагалися з «Кам’яною Могилою» домовитись, проте директор сказав нам, що він забороняє: знімати всередині, брати коментарі. Інші зазвичай розуміють, що телебачення це популяризація, а не виховання.

— Хто відповідає за достовірність фактів у передачі?

— Усі відповідають. Спочатку журналіст-сценарист пише ці факти, потім їх прочитує керівник проекту, потім якщо виникають суперечливі думки, ми їх з’ясовуємо з дослідником, разом з яким робимо синхрон. Все ж таки найбільшу відповідальність несе журналіст, автор сценарію.

— Містика, ворожіння, перевертні — ці елементи є майже в кожній програмі. Як ви позиціонуєте програму, як розважально-пізнавальну чи все ж таки історико-просвітницьку?

— Я б усі чотири слова використав. Не знаю, складно сказати… Це також цікаво: всі ці історії, легенди. Якщо сухо говорити про історію, то ми втратимо велику кількість аудиторії.

— До речі, на яку аудиторію розраховано програму?

— Це не суперінтелектуали, які все знають. Тут не про вчення йдеться, а про розголос. Я не вірю, що телебачення може чогось навчити. Навіть «Діскавері». Все одно, щоб дізнатися про історичного персонажа, слід взяти книжку та прочитати. Тому ми розраховуємо на якомога ширшу аудиторію. Без сильного захоплення аж до суперінтелектуалів, але й без надмірної жлобства.

— Наскільки справедливо кажуть, що формат програми «У пошуках істини» скопійовано з російської «Пригоди»?

— А як справедливо можна говорити, що російські «Шукачі» скопійовано з американських програм? Коли ми запускали проект, то переглянули і «Шукачів», і американські, і англійські програми для того, щоб зрозуміти, що хочемо робити ми. Ми рухаємось весь час, при цьому видно, що є загальна тенденція. Останнім часом ми відійшли від документальності та реальності до історичного. Тепер нас цікавить не камінчик, на якому щось трапилося, а відтворення історичного тла. Робимо багато постановок.

«У пошуках істини» балансує між історичним просвітництвом і розважальним форматом, намагаючись зацікавити якомога ширшу аудиторію. Програма не претендує на роль підручника, але спонукає глядачів до самостійного пошуку знань. А чи варто сліпо довіряти викладеним фактам чи перевіряти їх самостійно — вибір завжди залишається за глядачем.