Український музикант Євген Пугачов із Харкова, який продовжив свою успішну кар’єру в Європі, а згодом і в США, в нашому інтерв’ю розкриває усі подробиці життя джазового музиканта у Нью-Йорку. У місті, де настільки висока конкуренція, що кожен джазмен має працювати на найвищому рівні щоб здобути успіх і бути затребуваним.
Євген, вже декілька років ви живете в США і знаєте джазову індустрію зсередини. Чим вона відрізняється від української або німецької, адже ви також жили і працювали у Берліні протягом 5 років?
Я вже живу в Нью Йорку вже більше 6 років і можу сміливо говорити про те, як тут влаштована джазова індустрія. Насправді дуже багато схожого до України та Німеччини, адже у всьому світі джаз це дуже нішева музика, яку слухає дуже маленький відсоток людства. За даними Spotify, приблизно 5% їх передплатників. Тому тут, як і скрізь, джазові музиканти виживають як можуть. Але відмінність американського джазу у цьому, що (особливо у Нью Йорку) живе дуже багато зірок світового рівня, на яких взагалі індустрія тримається і які формують певну світову джазову еліту.
Існує багаторівнева градація джазових музикантів у Нью Йорку, наприклад: вища ліга, середній рівень, місцеві зірки. Дуже часто люди, що належать до тієї чи іншої категорії, не завжди перетинаються один з одним. Також залежно від того, в якій категорії ти перебуваєш – безпосередньо залежить твоя кар’єра, популярність, впізнаваність. На жаль, не завжди ця градація об’єктивна та чесна, я знаю багатьох музикантів, які гідні бути за рівнем своєї майстерності та таланту у “вищій лізі”, але чомусь про них мало хто знає, і навпаки, ті, хто як би на вершині, не завжди варті там бути. Джазові музиканти боротимуться за дуже маленьку аудиторію, і часто на вершину піднімаються люди, хто є наполегливішим, впевненішим в собі та місцями нахабнішим. Але відмінна риса саме американського джазу в тому, що людина практично з будь-якого з цих рівнів (наприклад, середній музикант з Нью-Йорка) буде дуже затребувана в будь-яких інших країнах, куди б вона не поїхала.
Торгова марка NYC завжди вітається і володіє певною аурою в Україні, Німеччині, Японії чи Бразилії. Будь-який амбітний джазовий музикант намагається зайняти певну нішу в джазовому середовищі цього міста (хоча часом це дуже складно), щоб у результаті мати престиж, який визнається скрізь. У цьому місті немає поняття “незамінний музикант”, тому що завжди знайдеться хтось краще. Така шалена конкуренція змушує людей бути на вершині своїх здібностей, мотивує до постійної роботи над собою, у чому взагалі і полягає кредо будь-якого музиканта. Це єдине місце на землі (і в Америці), де все ж таки відчувається, що джаз ще живий і де можна зустріти величезну кількість мотивованих, супер талановитих джазових фанатиків, які підживлюють тебе своєю енергією.
Джаз впливає на слухачів, а також на митців, можна сказати, відбувається взаємообмін. На вашу думку, який внесок ви зробили своєю музикою в американський джаз?
Було б занадто зарозуміло говорити про те, що я якимось чином вплинув на весь американський джаз, але можу сказати, що моя музика сильно відрізняється від місцевого так званого мейнстриму. Майже щоразу після концерту з моїм квартетом до мене підходять різні люди і часто кажуть, що їм дуже подобається оригінальність та незвичайність мого стилю композиції. Напевно, мій бекграунд як все-таки джазового музиканта, який сформувався в Україні, а потім у Польщі та Берліні, дається взнаки і якимось чином знаходить відгук у звичайних слухачів, чому я, звичайно ж, дуже радий. Я люблю використовувати не ортодоксальні поєднання акордів у моїй музиці, але при цьому зберігати відносну простоту мелодії, яку може наспівати навіть недосвідчений джазовий поціновувач. Насправді ця концепція не є новою, але кожен музикант пропускає загальновідомі прийоми через призму своєї творчості. Я у цьому випадку не виняток.
Чи важливо дотримуватись канонів у цьому стилі музиці? Адже джаз це музика вільних людей…
Так і ні. Є чудова фраза легендарного джазового піаніста Хербі Хенкока, який сказав: “Потрібно знати всі джазові стандарти лише для того, щоб так більше ніколи не грати”. У цій фразі, звичайно, багато іронії, але основна ідея полягає в тому щоб мати дуже глибоке розуміння традиції і на цій основі вже складати своє. Неможливо за одне людське життя досконально вивчити джазову традицію до такої міри, щоб сказати собі: “Все, вистачить, ось тепер тільки складатиму свою музику”. Цей процес паралельний. Не треба боятися своєї творчості, але й так само не слід забувати про традицію. Найцікавіше, що побувавши і в Берліні, і в Нью Йорку, я бачу, що багато джазових музикантів вдаються в крайнощі, або грають лише стандарти і навіть не дозволяють собі думки про те, щоб щось вигадати, або, як часто в Європі, зокрема в Берліні, тільки вигадують і грають свою музику, і зовсім не займаються вивченням традиції. Як і в усьому добре мати баланс, але знайти цей баланс – завдання не з легких, звичайно, у цьому сенсі у кожного свій шлях.
Музика джазу не завжди зрозуміла пересічним слухачам, через це джазові музиканти часто грають музику більш популярну, адже вона більш затребувана. Чи була в вашому житті подібна ситуація?
Так, звичайно, я досить багато грав у кавер-бендах, на весіллях, корпоративах. Можу сказати по секрету, що основна частина джазових музикантів у будь-яких країнах, навіть США, заробляють гроші не джазом або не зовсім джазом. Я особисто в якийсь момент зробив ставку більше на викладання, ніж на гру в кавер-бенді, як інші мої знайомі музиканти. Я, як і раніше, буває граю корпоративи або приватні заходи, але це в основному джазова музика. Зараз я не беру участі в неджазових проектах, все ж таки намагаюся триматися джазової лінії. Ну і, звичайно, маючи велику кількість учнів я маю такий привілей, як відмовлятися від деяких заходів, які передбачають виконання музики, яка мені не до вподоби.
Ви займаєтесь викладанням, якої лінії навчання притримуєтесь від час занять з вашими учнями?
Я працюю з учнями дуже різного рівня, з одними ми займаємося основами техніки гри на гітарі, а з іншими складними темами, як джазова гармонія, імпровізація та композиція. Я завжди намагаюся дати системні знання та методи, які студенти можуть самостійно втілювати у життя в майбутньому без моєї допомоги, навчити їх тому, що вивчають на джазових факультетах тут у США.
Я вважаю, що моє головне завдання це навчити учня вчитися, вміти аналізувати власні помилки. Не всі, звичайно, мають таку самостійність і схильність до аналізу, але як би там не було, я намагаюся робити акцент саме на це. Але взагалі я дуже “демократичний” викладач і ніколи не нав’язую того, чого учень не хоче. Я намагаюся “розглянути” сильні сторони учня і насамперед розвивати їх. Моє головне завдання, щоб людина в першу чергу навчилася отримувати задоволення від музики, а потім уже стала грамотним музикантом.
Ви започаткували власний музичний гурт, чи складно утримувати музикантів, проживаючи у Нью-Йорк?
У джазових музикантів взагалі немає поняття “групи”, є “проєкти”. Різниця в тому, що джазові музиканти грають з дуже великою кількістю людей одночасно. Через те, що рівень у працюючих музикантів тут дуже високий, виходить так, що всі в якомусь сенсі сесійні музиканти, які спеціалізуються на джазі. Кожен такий музикант може бути як бендлідером, так і сайдменом. Звичайно, коли постійно граєш з одними і тими ж людьми починає з’являтися певна “хімія” і звучання гурту, але, на жаль, у Нью Йорку всі намагаються вижити як можуть, тому не завжди виходить грати з тими самими музикантами, адже один із них може бути зайнятий цього дня в іншому, більш високооплачуваному проєкті. Але в цілому люди з величезним ентузіазмом ставляться до гри, музики, тому відповідаючи прямо на ваше запитання, ні, не складно утримувати колектив якщо між усіма учасниками є “хімія”, і їм подобатися грати один з одним.
Які плани вам хотілось би реалізувати в США? Чого на вашу думку не вистачає американському джазу?
Напевно, найголовніше це продовжувати бути частиною нью-йоркської джазової сцени, створювати нові творчі проекти і далі складати музику. На середньострокову перспективу хотілося б, звичайно, пограти зі своїм квартетом великий тур Америкою.
Мені здається, американський джаз – це самодостатній організм, який постійно розвивається, але, можливо, якому варто більше дивитися вперед, ніж обертатися назад. Сформулюю так.
З ким з відомих американських джазменів ви грали на одній сцені?
Я грав з Джоном Бізлеєм, Дуайт Трібблом, Крісом Бакасом, Колліном Странаханом, Меллісою Алданою, Френком Паркером та багатьма іншими.
Яку сучасну пісню вам хотілось би зробити у джазовій обробці?
Якщо чесно, не тримаю руку на пульсі сучасної поп-музики, але час від часу роблю аранжування пісень, які я слухав у юнацтві, наприклад, “Behind Blue Eyes” гурту The Who. Також на честь дня незалежності України я робив аранжування пісні “Чорнобривці” та “Червона Рута”. Відео цих пісень є на моєму Youtube-каналі.
Що вас надихає на створення музики?
Це свого роду життєва потреба. Мені складно не створювати музику, але найбільше, як би нетривіально це не звучало, надихають дедлайни чи якісь важливі події, припустимо концерт у хорошому джаз-клубі чи запис альбому у студії. Мені, як і багатьом моїм колегам джазовим музикантам, потрібен стимул, щоб оформити всі музичні ідеї в закінчені композиції, це найскладніше – останні 10-15 відсотків. Але ідеї з’являються власними силами незалежно від настрою чи пори року.
