Давайте я сразу проясню ситуацію, щоб було зрозуміло, чому далі мої висловлювання будуть трохи скептичними.
“Після” – дуже вузькоспеціалізований фільм. Якщо ви маленька жінка 14-15 років, вам цей фільм, скоріш за все, сподобається. Тому що він про підлітків і для підлітків відповідно. Що ж в цьому поганого? Нічого. Абсолютно нічого. Нічого, що ми ще не бачили.
КОПІЯ КОПІЇ – ЗАСЬ
Під час перегляду фільму у мене виникала асоціація з такими картинами, як “500 днів літа” і “Жаркі літні ночі”. Тільки якщо в першого був досить оригінальний сценарій та прийоми подачі, а в другого суворі реалії інколи брали верх над підлітковою безтурботністю, то твір Дженні Гейдж (режисер фільму “Після”) не може запропонувати нічого такого, чого ми ще не бачили в сотні інших картин цього жанру.
50 ВІДТІНКІВ БЕЗ КРОВОССУЩИХ
Якщо порівнювати з іншими стрічками, «Після» – це кінокомікс. Як і «Сутінки», як і «50 відтінків сірого», як і багато інших. Адаптувати книгу до екрану завжди складніше, оскільки у книзі вже є свій коло читачів, яким потрібно сподобатися, але також і про нову аудиторію, яка не знайома з твором – не забути.
І не слід забувати про конкурентоспроможність у кінороботі. Ведь дуже образливо, коли на перших 10-ти хвилинах фільму розумієш, не лише як закінчиться фільм (це часто трапляється в наш час), але одразу стає ясно, ЯК будуть розвиватися події і буквально передбачаєш усі сюжетні повороти. Ведь все це ми бачили, і, на жаль, навіть не один раз, а набагато, набагато більше. Нам не просто НЕ пропонують нові ситуації, а нафіг подсовують тих самих шаблонних героїв, ті ж шаблонні декорації. Міняються лише обличчя акторів і місця зйомок. Тут вам і стандартний набір меншинств: подруги-лесбіянки, друг-негр (вибачте, афроамериканець), обділили хіба що азіатів, ну або цей момент я проспав.
ЛІНИВА КАЗКА
Чи актори виконали гарно, чи я зачепився на деякий час, але події, що відбуваються на екрані, здаються л.. л-л… ло… логічними (що?!). Поясню: розумію, що героїня не могла з таким характером повести себе так чи інакше, але в декораціях цієї соплеплескательної казки – наче й могла. У будь-якому разі, сюжет швидше хоче проскочити зав’язку і якнайшвидше продемонструвати ті самі відносини двох безмежно глибоких і різних людей. *Саркастично*
Проте все ж таки, між героями є пресловута “хімія”. І покопавшись в Вікіпедії, я виявив, що це було пріоритетною задачею для творців: знайти хімічно-активних між собою акторів. Ними стали Джозефін Ленгфорд і Хіро Файнс-Тіффін. Перша з практично практично цнотливою (як і її героїня *іронічно*) фільмографією, а другого я бачив лише в образі юного Тома Реддла зі світу “Поттеріани”. Хлопці виглядали непогано, гармонізували між собою і спільними зусиллями створювали цю чарівну (ні) казку. Шкода, що автори були занадто ліниві, щоб придумати щось оригінальніше.
ДИВИТИСЯ ЧИ НІ?
Звісно, кожен може вирішувати, чи витрачати свої гроші на “Після” чи відкласти на потім. Скажу одне: “Після” великого екрана точно не вартий. Для загального ознайомлення можна і на ноутбуці через місяць-другий подивитись.
Вердикт: проходняк.
Чумовий кінокритик
