Звезда киностудии Smart movie поделилась подробностями работы над новой украинской комедией с мировым прокатом «Психи на волі»
Актриса Анастасія Капінус вміє бути різною на екрані: то психолог і аналітик, то спец, що володіє бойовими мистецтвами, то скромна тихоня. У житті актриси, з Дніпра, також доводиться об’єднувати різні іпостасі: медіа та світ рампи.
Ми ж поговорили про новий проект Анастасії Капінус – “Скажені на волі”.
– Ти розпочинала кар’єру з журналістики? Чому призванням виявилося акторство і звідки взагалі взялося такий перехід між професіями?
– У моїй дитячій уяві, хоча і у дорослому це також актуально, робота повинна приносити гроші, хоча б на проїзд на цю саму роботу (прим. сміється).
А в Дніпрі тоді нічого не знімали. Роботи для актора було мало: кілька театрів і все. І в той час я, ймовірно, не пройшла б жодного кастингу. На своїх пробах на телеведучу на обласному каналі я півкастингу сиділа, зажимаючись перед камерою, а другу половину боялася поворушитися, так як шалено спітніла і не могла змінити положення тіла. Це було б помітно.
Щодо журналістики, мені завжди було цікаво писати тексти. Дивно, але все-таки я пройшла проби на цей телеканал, правда, не як телеведуча, звісно, а як журналіст. І було чудово.
Чому? Мені стало цікаво вчити щось нове і я дійсно думала, що це моє призначення, поки не відповіла собі відверто на питання про те, чим я хочу займатися. Кар’єра, к тому часу привела мене в Київ. Тут уже довелося ризикувати і починати все спочатку, шукати саме акторську роботу. У місті з такою конкуренцією це не просто, але я вже знала точно, що не пропаду і зможу заробляти на життя.
– Зараз твої головні кінороботи – це серіали. Які відчуття від роботи з повним метром?
– Я знайома з роботою в повному метрі, хоч і знімалася у декількох епізодах. Ця праця, звісно, відрізняється від серійного тим, що ми в день знімаємо набагато менше хвилин, ніж у серіалі. Це означає, що з моєї сторони, я можу зробити сцену зі своїм персонажем якісніше. Можливо, саме в повному метрі може народитися та магія кінематографа, яку я люблю, – коли слідкуєш не лише за сюжетом (як у серіалі), але і за розвитком атмосфери.
– Як ти потрапила у команду “Психів”?
– Мабуть, це той самий щасливий випадок, до якого, здається, варто готуватися, але ніколи не виходить (прим. сміється). Я прийшла на кастинг-співбесіду до режисера і продюсера фільму – Віктора Сокуренка, і в той же день він сказав, що я підходжу, правда, йшлося про інший фільм. Після деякого часу він побачив у мені ту героїню, яку я граю в фільмі “Психи на волі”.
– Тобі подобається твоя героїня? Розкажи про неї.
– Акторові не може не подобатися його персонаж. Коли ти читаєш сценарій, знаючи кого тобі грати, ти починаєш усвідомлено виправдовувати всі його вчинки (навіть якщо грати потрібно негідника), інакше робота просто не піде і від неї краще відмовитися. Так що я в захваті від свого персонажа. Це відкрита, сміла, життєрадісна дівчинка, яка вірить у свої вчинки і в людей, не зважаючи на те, що вона глибоко одинока. І не одразу розуміє, що самотність її закінчилася ще у самому початку фільму.
– О, працювати в одній картині з такими акторами як Володимир Горянський, Ілля Волох – це щось чарівне. Я дуже щаслива з такою можливістю. У нас у фільмі працює велика команда талановитих людей: костюмери, візажисти, освітлювачі, художники і так далі. А що варті режисер Віктор Сокуренко і оператор-режисер Олексій Цвелодуб! Кожному з них я вдячна за досвід і людське спілкування!
– Говорять, грати збочених – складна робота. Чим натхненні?
– Якщо грати психа по-справжньому, як божевільного, людину з необдуманими вчинками, то це дійсно важко. Куди зручніше сприймати свого крейзі персонажа, як людину з здоровою психікою, але з милочкі чудернацтвами, виправдовуючи дії. Наприклад, у моєї героїні є уявний друг. Не потрібно нічого більше, щоб сприймати його як звичайного співрозмовника. І якщо моя Соня одержима якоюсь ідеєю, то важливо її виправдати і йти до неї в сюжеті і не грати божевільні очі, а грати намір довести свою ідею. А контраст з “нормальними” персонажами вносить цю божевільність.
– Окрім кіно та театру ти часто знімаєшся в рекламі. Є загальноприйняте уявлення, що в комерційних рекламних роликах відсутнє мистецтво. Готова сперечатися з цим?
– Зараз комерційним є все, роз уж на те пішло (прим. сміється) і кіно, і серіали. Справді, творчості, мистецтва, мало всюди, на те воно і мистецтво, щоб бути не таким уж доступним у виробництві. Однак, його також можна зустріти де завгодно. І в рекламі, також. Я була причетна до пари таких роликів. Я зрозуміла, що для народження мистецтва не потрібно так багато: поставити зміст твору вище комерції, щиро вірити в свої дії, дати деяку свободу собі і всім причетним і секретний інгредієнт – випадок. Випадок, як випадковий штрих в картині, як імпровізація або ще щось.
– Якщо повернутися до глибокого мистецтва, що тобі ближче – кіно чи театр? Про яку роль ти мрієш?
– Ось той випадок, що не завжди настає. Випадок – Бог, який завжди подорожує інкогніто (Лоран Гунель). Мені близьке все: і театр, і кіно. Це два дуже різних напрямки. В театрі завжди є зріст. Неможливо однаково з спектаклю в спектакль грати одне й те ж саме. Можна зійти з розуму або зісковзнути зі стану автомата і втратити майстерність. Потрібно шукати нові рушії для дій персонажа, щоб він був живим. Вирішувати нові питання, свої життєві, на сцені. У цьому складність. А кіно – це магія реальності. Там немає умовних декорацій, все, і як у житті. Але і тут є складність – грати те, що вперше нашмагав або шукати це, навіть якщо звучить: “Камера, мотор”.
